24 бригада. Як на Львівщині йдуть на війну, креативно воюють з Росією і скільки гинуть

Безстрокова служба, лише 10-15 днів відпустки на рік і високий рівень втрат — для українських бійців 24-тої механізованої бригади життя на передовій є далеким від легкого, і кореспонденти ВВС побачили це на власні очі.

"Мені пощастило… на мою думку, війна або любить людей, або ні", — каже український офіцер із позивним "Джиммі", який служить уже багато років.

Його солдати вважають, що той факт, що Джиммі досі з ними, попри численні поранення, це справжнє диво.

24-та механізована бригада має довгу історію і є частиною регулярної української армії, яка воює з росіянами з 2014 року. Але після вторгнення в лютому 2022 року чисельність армії збільшилася більш ніж втричі, нація мобілізувалася і підрозділ Джиммі змінився до невпізнання.

Журналісти ВВС провели з ними два тижні на Донбасі, а також поїхали на Львівщину, де до війни базувалася бригада, і де зараз живуть їхні родини.

Джиммі командує ротою (зазвичай близько 120 військовослужбовців) від минулого року. Один офіцер сказав мені, що жодного з 15 командирів рот, які були на початку війни, більше немає на цій посаді — усі вони отримали підвищення або загинули.

Напередодні повномасштабного вторгнення 24 бригада нараховувала трохи більше 2000 осіб, а три її батальйони їздили на періодичні ротації на лінію фронту на сході України.

Попри те, що українська армія рідко коментує цифри своїх військових, джерела повідомили ВВС, що зараз вона зросла до понад 7000 і загалом має п’ять піхотних батальйонів, чотири артилерійських, танковий батальйон та багато інших допоміжних підрозділів.

Коли почалася мобілізація, до старих кадрових солдатів приєдналися тисячі добровольців і призовників. Юрій, інвестор із Києва, якому трохи за 20, є одним із них.

Спочатку йому дали гвинтівку й відправили у піхоту, але за кілька місяців Юрія перевели у військовий "стартап" — роту ударних безпілотників 24-ї бригади. Сидячи за столиком на дитячому майданчику неподалік від лінії фронту, він показав нам нові безпілотники та вибухівку, яку вони несуть.

Юрій каже, що його мати спочатку скептично ставилася до того, що він пішов до армії, але "потім передумала" і пишається ним.

За умовами контракту добровольці, як і призовники, не можуть звільнитися з армії й зобов’язані служити до закінчення війни. Водночас вони мають право лише на 10-15 днів відпустки на рік.

Юрій вирізняється серед інших військових 24-ї бригади тим, що близько 3 тисяч доларів, які він заробляє на війні щомісяця (80% з яких становлять "бойові" доплати) — це менше, ніж він заробляв у цивільному житті.

Він каже, що вони мають бути винахідливішими за росіян, бо у ворога набагато більше безпілотників.

Один з офіцерів розповів ВВС, що хоча Юрій і є простим рядовим, але фактично керує цим підрозділом. Таке переосмислення звичної ієрархії є однією з ключових відмінностей між структурою української армії до 2022 року та тією, яка зараз воює з росіянами.

Інша — готовність нехтувати віком та іншими факторами, які до 2022 року могли перешкодити добровольцям потрапити до армії. Ми зустріли сержанта на прізвисько "Гриб", якому доручили керувати САУ.

Йому 52 роки, й в армії він служив понад 30 років тому. Що він може знати про сучасну війну?

Річ у тім, що 152-міліметрові гаубиці "Акація" настільки старі, що під час служби в радянській армії у Східній Німеччині на початку 1990-х років він працював із такими ж самими.

Снаряди, якими вони стріляють, були виготовлені 40 років тому, і екіпаж назвав гаубицю "Бабусею". Хто краще знає примхи старої, як не дід Гриб?

Його родина не зраділа його рішенню піти добровольцем.

"Вони мовчки плакали, — каже Гриб. — Вони сказали, люблять мене і будуть на мене чекати".

І таких українських сімей — сотні тисяч.

У реабілітаційному центрі для бійців у Львові, військові розповіли ВВС про важкі розмови, які мають поранені зі своїми дружинами, коли кажуть їм, що хочуть повернутися на фронт.

"Багато хлопців, які залишилися живі, але втратили кінцівку, також втратили й сім’ю", — розповів ВВС один із пацієнтів на ім’я Павло.

Такі проблеми не оминули і його самого, сумно каже він: "Вона думає, що я вже виконав свій обов’язок".

Інший чоловік, поранений на мінному полі під час нещодавнього контрнаступу, каже, що українське суспільство ще не усвідомило масштаби того, скільки поранених повертається з війни.

Тим часом серед чоловіків, яких ми бачили під час підготовки на полігоні на Заході країни та на іншому полігоні ближче до лінії фронту, багато були старші за 40, а чимало й за 50. Офіцери розповідали про гостру конкуренцію за молодих новобранців між різними бригадами.

Серед тих, хто йде на фронт добровольцями, багато тих, хто втратив роботу під час економічної кризи, що супроводжувала війну, і їх приваблює висока зарплата на передовій.

Що ж стосується очікувань щодо звільнення окупованих територій, то, як виглядає, на Заході вони були вищими, ніж у ветеранів 24-ї бригади.

"Легкий прорив просто неможливий, — сказав ВВС Джиммі. — Ми готуємося до довготривалої війни".

Інший офіцер бригади, командир одного з її батальйонів, порівняв нинішню війну з В’єтнамом, натякаючи, що вона може тривати багато років.

І чим довше вона триватиме, тим більшими будуть втрати. В Україні це дуже делікатне питання, й оприлюднювати цифри втрат заборонено законом. Але нещодавно Пентагон підрахував, що під час війни загинуло 70 000 українців, переважна більшість із них — військові. Україна заперечує ці цифри й каже, що вони суттєво нижчі.

З нашого аналізу соцмереж та архівних новин, за скромними оцінками, 24-та бригада загалом втратила приблизно 400 людей. Близько 120 із них загинули під час бойових дій з 2014 року до початку 2022 року, решта — після повномасштабного російського вторгнення.

Крім того, у полон потрапили десятки або навіть сотні чоловіків.

Дружина одного військовополоненого розповіла нам, що наразі з 24-ї бригади повернулося лише 22 чоловіки, і що всі державні відомства, до яких вона писала, казали їй одне й те саме: "Ви маєте чекати".

Репатріація військовополонених є лише одним із багатьох питань, які доведеться обговорювати, коли зрештою припинять вогонь. Але втрати та обурення громадськості діями Росії значно ускладнили українським політикам можливість погодитися на перемир’я чи мирну угоду з росіянами.

На цвинтарі на околиці Львова ми зустрілися з Наталією Нежурою, яка прийшла на могилу брата Андрія.

"Я робила усе, що могла, щоб не пустити його на передову", — каже вона.

Вона плаче, коли розповідає ВВС про те, що їй не вдалося цього зробити.

Вона ховала від Андрія повістки, а потім, коли це не спрацювало, через свої зв’язки влаштувала його інструктором зі стрільби на Яворівському полігоні, "але зрештою більшість хлопців відправили на передову".

Андрій загинув на початку цього року, коли підрозділи 24-ї бригади вели бої за Бахмут. На кладовищі у Львові, де ми говорили з Наталією, ми нарахували понад 2 тисячі могил.

На моє запитання, чим має закінчитися війна, Наталія відповіла: "Я хочу, щоб усі росіяни загинули, я їх ненавиджу всім серцем і душею".

"Як можна говорити про мир, коли вони вбили стільки наших людей?" — додала вона.