Культура після нашестя рашистської орди: нова українізація чи старе шароварство?

Уранці 24 лютого 2022 року ми всі прокинулися в новому світі. У світі, де було зовсім не очевидно, яке місце відтак у новому часопросторі посідатиме українська культура, якщо вона ще буде комусь потрібна. Утім, доволі швидко наша культура адаптувалася й показала свою потрібність: надихала жити, оспівувала нових героїв, а то й просто допомагала збирати гроші для тероборони.

Однак у цієї адаптації була й своя прихована підводна течія, адже всі попередні корупційні схеми теж незабаром перелаштувалися під нову ситуацію, а діячі культури усвідомили, що їхня російськомовна творчість тепер уже не всіма сприймається із захватом, а часто навіть сприймається відверто вороже, зазначає видання ТИЖДЕНЬ. Тож нові часи потребували рішучих дій: українізуйся або геть зі сцени! Пристосуйся або віддай свій золотий мікрофон!

Утім, українська культура, як і інші галузі нашого буття, попри всі нові виклики, ніяк не може позбутися ділянок з мутною водою, по якій далі курсують натхненні пірати і в якій мало не цілодобово ведеться те, що видається оборудками різного ступеня непрозорості. Наприклад, наприкінці 2022 року Міністерство культури та інформаційної політики через ДП «Центр захисту інформаційного простору України» із 6,4 млн грн на друк книжок (16 видань переможців мистецького конкурсу «Книга для зміцнення національної єдності») третину від загальної суми (2,1 млн грн) віддало харківському видавництву «Фоліо». Випадковість? Більшість журналістів так не вважає.

А нещодавно з’ясувалося, що Мінкульт затвердив видати компанії телеведучого Юрія Горбунова «Прототип Продакшн» 33 млн грн на знімання 24-серійного серіалу «СМТ Інгулець». Скандал після цього був такий, що відставку міністра Ткаченка таки прийняли.

Однак це, умовно кажучи, видима частина мутної води, інше ж — це те, як деякі наші діячі культури силкуються заробити собі як не великі гроші, то бодай прийнятний статус на темах патріотизму, волонтерства й загалом українства, які стали життєво важливими під час війни. Це відчуття того, що кон’юнктура змінилася, а квоти для українськомовної продукції розширилися. Тому й виникає цілком природне прагнення робити щось, що відповідатиме сьогочасному формату, принаймні за зовнішніми ознаками відповідності, коли вже внутрішні (щира віра в те, що ти співаєш / говориш / пишеш) десь забарилися.

У когось це виходить зовсім недолуго й нещиро (як у Потапа з його піснею «Волонтер»), у когось — трохи краще (як у Сергія Бабкіна, якого все ж постійно критикують за гастролі за кордоном і дуже посередні, але актуальні пісні). Дещо легше тим, у кого в репертуарі були пісні не тільки російською, а й українською. Скажімо, Тіна Кароль ще 2021 року остаточно зрозуміла, куди вітер дме, випустивши цілий українськомовний альбом «Молода кров», що дало їй змогу вже у вересні 2022-го органічно заспівати «Вільні. Нескорені».

Бо ж часто це видається ну просто неприховано по-пристосуванськи від тих артистів, які перед тим ретельно оминали всього українського, як чорт ладану. Як-от у випадку херсонця Макса Барських, який через місяць після трагічного лютого записав свою першу пісню українською «Буде весна». Бо ж видається, що тільки Путін може змусити деяких виконавців перейти на українську.

Комусь ця ситуація взагалі стала приводом «постати з мертвих» зі старими хітами в новомодні українські ряди, як, наприклад, гурту AVIATOR, що швиденько переклав свій старий «шедевр» 2006 року «Возвращайся», випустивши його цьогоріч як «Повертайся». І правду кажуть: якби всі зараз узялися переробити свої старі шлягери на новий мовний лад, то хіт-паради в нас би просто зламалися від такої «легалізованої ностальгії».

Серед співаків і співачок, які, попри бурхливий історичний процес, таки ще не встигли випасти з медійного небуття, багато прикладів такої адаптації до нових обставин. Наприклад, MONATIK зробив «Мокру» з «Мокрой», а Настя Каменських, що теж раніше працювала винятково з російськомовним контентом, не так давно на виступах почала співати українською свою пісню «Червоне вино». І часто в коментарях під цими новинами повторюється те саме сакраментально-риторичне: «Це чудово, але чому відразу не писати це українською?».

Зірки й зірочки, які до того радісно «співали ротом» російською, кинулися навперейми українізуватися (і хай така творчість здебільшого видається дещо комічною), як і певні медійні особи, що аж пнуться вести токшоу українською (характерний приклад — «Дорослі дівчата» Єфросиніної та Полякової). Це наводить на висновки, що перевзуватися — то ціла наука, і не всім вона дається. Або ж, як кажуть у народі, наука не йде до бука.

Після лютого 2022 року перед певним сегментом номінально української культури постала нагальна потреба адаптуватися й не творити «мовою окупанта», щоб змогти заробляти на попередньому рівні в нових реаліях і зовсім не розгубити свій імідж, а то й змусити забути про свою попередню любов до російського ринку. Поки що це вдається зі змінним успіхом, а часом і зовсім кепсько.

І декому, як тій же Світлані Лободі, скажімо, правда досі очі коле, і вона кидається на дівчину, що наважилася вказати співачці, що в Харкові їй не місце. Пригадую, як 2014 року ця «проблема» тільки зароджувалася, і найрозумніші почали змінюватися ще тоді, а такі, як, наприклад, Ірина Білик, ще 2015 року могли скрушно пожалітися в різних телепрограмах, що жити стало важко, бо не погастролюєш у Криму чи РФ.

Після 2014 року відбувся загально визнаний бум українського книговидання. Нині ж можна обережно сказати про позитивний, хай як дивно це звучить, вплив повномасштабного вторгнення на українську культуру, що обов’язково буде досліджений у найближчому майбутньому. Однак уже зараз простежується певна кон’юнктура, коли деякі явища в нашій культурі можна назвати українськими радше за мовним чинником чи громадянством творців, аніж за чинником таланту. І дедалі важче стає розрізнити, коли це віддана популяризація рідного, а коли — просто намагання заробити на тому, що має колосальний запит у сьогоднішніх споживачів.

Звісно, немає нічого поганого в тому, щоб перекладати свої російськомовні пісні українською. Зрештою, це збільшує частку українськомовного в «білому» шумі нашого суспільства. Такі твори витісняють продукцію, зроблену «мовою сусіда-агресора», займаючи так звану середню полицю середньостатистичного споживача, заповнюючи нішу, у якій раніше царювала винятково й беззастережно російськомовна попса (якщо взяти це слово як метафору чогось широко поширеного та низькоякісного).

Сильна й конкурентна культура — це не так та, у якій є інтелектуальна високочола продукція, як та, у якій масова культура є власною, говорить своїм голосом і не ходить у найми до росіян. Поки що, хай як прикро, казати, наприклад, про популярну українську музику, що має дійсно світовий рівень майстерності, зарано, хоча такого стає дедалі більше. Тож хочеться вірити, що й тут кількість рано чи пізно перейде в якість, а поки що нас має тішити бодай те, що наші теле- та радіоефіри стали «вишнево-солов’їні» формально, тож і зміст теж має поступово покращиться, бо ж усе має бути Україна.

—

МАКСИМ НЕСТЕЛЄЄВ, оприлюднено у виданні ТИЖДЕНЬ